21 гр  Дистанційне навчання

Література

Тема уроку:          Юрій Яновський

               Творча біографія письменника, загальна характеристика творчості.                           Ю.Яновський і кіно. Романтичність світовідчуття Романтизована стихія національно-визвольного руху (роман «Чотири шаблі»)

      

Мета уроку: ознайомити  учнів із біографією письменника, дати  характеристику творчості,  наголосити на роман "Чотири шаблі"

Ю́рій Яно́вський (*14 (27) серпня 1902, Маєрове — †25 лютого 1954, Київ) — український радянський письменник-класик, лауреат Сталінської премії (1949).   ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ (1902 — 1954) Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі подробиці про свій родовід та місце народження, а опубліковані вони повністю 1983р. Сім’я мала дев'ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин. Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»). Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п'ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п'ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959). Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р. 1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни. 1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін. Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною. Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»). Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова. 1932p. — вийшла окремим виданням п'єса «Завойовники». 1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни. Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу. 1939p. — опублікована п'єса з сільського життя «Потомки». У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося. 1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами. 1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна». Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946). 1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем. 1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.). 1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»). Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п'єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського. Працюючи над драмою (задум п'єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка). Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952). Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.

Чотири шаблі — роман Юрія Яновського, що вийшов друком 1930 року. Написаний в дусі революційної романтики, твір викликав негативні відгуки соцреалістичних критиків, у результаті чого не ввійшов до зібрання творів митця 1958 року. Роман залишався поза межами літературного процесу аж до 1983 року.

                Сюжет розгортається довкола чотирьох ватажків партизанської армії (Шахая, Марченка, Галата й Остюка), які виступають своєрідними нащадками козацької слави, що покликані виправити помилки своїх пращурів й здобути нарешті омріяну волю.

Роман «Чотири шаблі» складається із семи розділів-пісень: у перших чотирьох головні герої-побратими втягнені у вир подій громадянської війни, що супроводжуються яскравими батальними сценами (тут виразно простежуються неоромантичні риси). Останні три розділи описують життя кожного з персонажів у мирних умовах (виявляються авантюрно-пригодницькі ознаки, а також з'являється велика кількість філософських міркувань). У фіналі друзі зустрічаються пліч-о-пліч у спільній праці, в якій і знаходять своє покликання.

                                    Подробиці

Пісня I. Шахай та його товариші Марченко, Галат й Остюк збираються разом до фотографії: Шахай сьогодні одружується. Люди сходяться на вінчання до церкви, яка стоїть ще із запорозьких часів, ікони в ній змальовано з курінних, братчиків та кошового отамана. Поки немає молодої, Шахай у церкві роздумує про козацьке минуле України, мріє, як рубатиме завойовників, які наважаться посягнути на свободу його народу. Весілля відбувається за давнім звичаєм: з дружбами на конях, з музиками й танцями. Шахай розмовляє з кобзарем про відвагу, він прагне довести, що честь та хоробрість ще не загинули. Його плани міцніють і незабаром втілюються в життя.

Наступного дня після весілля Шахай з Остюком та Галатом відправляються на станцію Варварівка, щоб перехопити озброєний ешелон, а Марченка з братами Виривайлами відправляє на станцію Полтавка для страхівки. На станції Шахай виголошує перед партизанами палку промову про те, що вони повинні захопити зброю для того, щоб не дозволити гнобителям повернутися, але їм це не вдається.  

Пісня II. Марченкові та декільком партизанам, завдяки кулеметним градам, вдалося налякати офіцерський ешелон на Полтавці й обеззброїти солдатів. Марченко здобув блискучу перемогу: він починає формувати партизанські полки з добровольців, які приходили з навколишніх сіл. Марченко думав, що Шахай загинув: перед бійцями він видав себе за нього. На станції всі святкують перемогу: грають оркестри, всі розважають себе співами та випивкою. Коли прийшов Шахай, то жахнувся: перед ним сотні незнайомих партизанів, що утворили анархічну силу під чорними прапорами. Марченко сп'янів від влади, усі його величали як ідола. При зустрічі з Шахаєм спершу втікає на коні, але згодом повертається. Усі четверо друзів збираються разом для того, щоб провернути успенівську операцію — дати відсіч грекам та французам. Шахай себе не видає (всі вважають його за Марченка, окрім друзів), але саме він розробляє план операції, який виявився вдалим: ворожі війська переможено. Шахай виступав за анархію не як за панування хаосу, а як за руйнування старого, яке могло б перешкодити будувати нове майбутнє. Він був проти бездумного кровопролиття, але ясно дав зрозуміти грецькому капітанові та французькому полковникові, що помилування не буде. Шахай з'ясовує, що Марченко написав телеграму до Новоспаського (Шахаєвій дружині Наталці) зі звісткою про його (Марченка) перемогу і смерть Шахая.

Пісня III. Шахай та його люди йдуть з кіньми степом. Прибігають розвідники й повідомляють, що попереду — ворожі війська та кулемети. Шахай вирішує вдарити по ворогові з обидвох флангів: з одного боку мав підходити він, з іншого — Остюк. Загін бійців Остюка не відразу прийшов на підмогу, але перемогу вдалося здобути. Ватажки з партизанами повертаються до штабу. Сюди приходить селянин і повідомляє, що у трьох навколишніх селах осіли війська, які планують нападати. Шахай розробив план: потрібно випередити напад завойовників і завдати удару першими. Для цього він спланував тактику «косого удару», наражаючи на небезпеку Остюка, адже саме він мав прийняти на себе основні сили ворога. Бій виявився важким: Остюка, Марченка й Галата поранено. Незважаючи на жертви, партизани знову святкують перемогу.

Пісня IV. Дивізію Шахая ворог захопив у кільце. Галат та його люди в цей час розважалися. Галат прив'язався до однієї дівчини, за що відчуває провину, адже дозволив любові взяти верх над військовими справами. Він чекав покарання від Шахая. Останній дає Галатові завдання вирушати на станцію, щоб взяти частину сил ворога на себе і дозволити дивізії Шахая розбити ворожі полки. Він йде на це не лише з відчуття обов'язку, але й на згадку про Марченка (вважють, що його розстріляно). Галат вирушає в дорогу. Він розуміє, що опиняється на місці Остюка, але на відміну від нього, йому ніхто не прийде на допомогу. В бригаді Галата панують ворожі настрої, адже ватажок веде їх на смерть. Коли надійшов Шахай, то дав наказ декільком людям Галата здати зброю, Галатові в тому числі. Зрештою, він вирішує, що на ворожий табір вони підуть разом.

Пісня V. Маршал Остюк блукає вулицями Парижа. Проте, як зазначає Олександр Чумаченко: «Париж — зовсім ірреальне місце… На перший план виходить зображення переживань та почуттів героя, що й утворюють „справжній“ космос оповіді»^[1]. У водах Сени Остюк бачить свого коня Флоріду. Місто обмежує його, він згадує широкі простори степу. Він чує сміх француженок, яких вважає вільними, на відміну від українських жінок. Остюк хотів би бачити й українок такими ж безтурботними, але їхня доля — це доля матерів. Він рятує в морзі одного ченця, коли помічає, що той живий. Далі повертається до своєї кімнати, де розмовляє зі своєю коханою Лореттою. Вона розповідає йому, що ця кімната — це помешкання її колишнього нареченого. Цим нареченим виявився французький лейтенант, якого Остюк поранив у бою. Остюк покинув її, адже не міг пробачити, що вона позбулася їхньої дитини. Він вважає красу француженок мертвою. Згодом маршал розмовляє з ченцем (рідною мовою). Чернець розповідає йому про нову столицю Хортицю, про те, що українцям властива гордість смерті, що вони вміють вмирати так, як ніхто у світі. Під кінець Остюкові сниться сон про нову Хортицю, про те, як його бригади поглинає велетенське місто.

Пісня VI. В долині Сибіру, заметеній снігом, бредуть двоє компаньйонів. Вони у пошуках золота. Довкола чатує небезпека. Ночами їм сняться жахи. Напарники натрапляють на труп людини, ще одного шукача золота. Неподалік від нього в чагарнику вони знаходять капшук, з якого висипався золотий пісок. Вони забирають знахідку й вирішують повертатися назад, але їх застає хуртовина. Вони знаходять безпечне місце у печері. Ничипір (один із компаньйонів) уявляє владу, яку дасть золото над людьми. Він уявляє, як викупить таверну монгола Лі-Тіна, як той обслуговуватиме його. Далі описується, як заметеною дорогою ідуть четверо людей: Остюк з побратимом і двоє тунгусів. Вони натрапляють на сліди вовка. Остюк наполягає, щоб вистежити його, оскільки впевнений, що він вистежує жертву. Зрештою мандрівники бачать зграю вовків, що обступила дерево, під яким сидить чоловік. У ньому Остюк упізнав свого давнього друга Ничипора Марченка. Разом вони повертаються до таверни. Остюк пропонує Марченкові повернутися до їхнього колишнього гурту. Він побачив Наталку (Шахаєву дружину), але та його не впізнала. В кінці Остюк рятує її від смерті, яку вона хотіла собі заподіяти, але вона була вже непритомна.  

Пісня VII. Галат і Шахай розбивають в шахті каміння. По радіо вони чують пісню, в якій кобзар оспівує славетного ватажка Остюка. Згодом до шахти спускаються Остюк і Марченко. Давні побратими зустрілися знову: вони згадують колишні часи, але примиряються зі своєю долею. Шахай вірить у те, що їм ще вдасться відродити покинуту працю. Марченко помирає, а в цей час Остюк, Шахай і Галат спускаються до шахти, куди прибула вода, для того, щоб рятувати людей. Магдалина Ласло-Куцюк відзначає, що «фінал роману Яновського — це вираження віри в людську солідарність. Саме в умовах спільної праці відроджуються його персонажі, душа яких була спустошена війною»^[2].

         Персонажі

Про героїв роману «Чотири шаблі» Володимир Панченко зазначає: «Яновському явно до душі люди, наділені величезною силою волі й самовладання, надійні й безхитрісні в дружбі „залізні душі“, які вміють просто й відважно дивитися в очі смерті»^[3]. Незважаючи на те, що персонажі дещо ідеалізовані, вони постають справжніми звитяжцями у боротьбі за справедливість.

Шахай — колишній шахтар й один з ватажків партизан. Він став авторитетом не лише для партизанських полків, але й для друзів-побратимів, адже відзначався хоробрістю, красномовством та військовою хитрістю. Завдяки його проникливості та розважливості військові операції, у яких він брав участь, завершувалися успіхом.

Ничипір Марченко — побратим Шахая. Йому вдалося отримати перемогу на станції Полтавка. Він відзначився жагою до влади, про що свідчить той факт, що він видав себе за Шахая, а також його прагнення здобути владу над людьми завдяки золоту, яке він знайшов у тайзі.

Остюк — відважний ватажок, який готовий прийти на допомогу, коли потрібно. Неодноразово виручав своїх побратимів у критичний момент. Саме він зіграв ключову роль у битві під Павлівкою, а також врятував Марченка від вовків. Проявив себе дещо запальним, коли на хвилі перемоги кинувся у бій з французьким лейтенантом, в результаті чого був поранений.

Галат — ще один із чотирьох побратимів, якого теж можна описати словом «відважний». Виявив себе дещо легковажним, коли через дівчину забув про свої військові обов'язки, але зумів виправитися. Любив також співати української пісні.

Завдання:    законспектувати біографічні дані, читати роман